Учитель початкових класів

Дорогу я обрала у житті таку,

Яку сама обрать хотіла.

І скільки я по цій дорозі йду,

Ніколи про свій вибір не жаліла.

І завжди я гордитись буду тим,

Що доля саме так у мене склалась.

Якби ще раз прийшлося обирать,

Я б ні хвилини не вагалась…

Вчитель.... Як багато в цьому слові ноток гордості, величі, поваги й розуміння. На мою думку, це має бути ідеальна особистість, тому що ти – постійний взірець поведінки, способу життя, відношення до звичайних явищ.

Учительська доля… Вона не обирає невпевнених. Це доля особлива, бо вона довірила мені найцінніше у житті – дитячі душі, які треба навчати любові, справедливості, честі. З гордістю думаю про себе: я – Вчитель, і це визначає всю мою суть і все моє життя. Стараюсь бути справжнім педагогом - таким, що поєднав у собі любов до своєї праці і до дітей.

Щаслива, що працюю у рідній школі. Її стіни ніби зігрівають мене, адже саме вона є тим світом дитинства і надій, де не гасне ні на мить натхненний пошук розуму і добра. Професія вчителя воістину благородна і складна, адже

це - справжнє покликання душі. І це насправді так.

Не дивлячись на те, що я працюю в школі ще так мало, розумію, що не дарма вибрала професію вчителя. Дня не можу обходитися без своїх вихованців, які, йдучи на вихідні, мріють про те, що б швидше настав черговий понеділок. Приємно, коли вийдеш на ганок школи, а тебе вже оточила юрба дітлахів і кожен прагне бути першим щось розповісти. Для мене моя робота - це сенс життя. Учні - це квіточки, у кожної свій колір настрою, свої звички та вчинки. Тому вчителем може бути не кожен, тому що ця особистість - дар природи, талант, адже крім знань, потрібно ще прагнення любити дітей і бути улюбленим для них.

Поклик своєї вчительської долі я відчула ще в ранній юності. Тоді це була моя дитяча мрія, яка розпочалась тоді, коли я переступила поріг рідної школи і познайомилася зі своїм першим наставником – Раїсою Іванівною. Вже тоді я точно вирішила для себе, що стану як вона – вчителем початкових класів. Роки навчання в школі, тісне спілкування з різними вчителями розширили моє дитяче, наївне уявлення про бажану професію. Я зрозуміла, що навчати дітей зовсім непросто, любити їх, таких різних, часто неслухняних та іноді нетямущих, неймовірно важко. Пам’ятаю твір у старших класах на тему: «Ким я хочу стати». І, звісно, я написала, що хочу стати вчителем. Тоді Олена Кіндратівна (витель української мови) попросила мене прочитати свій твір перед однокласниками, які постійно стверджували, що я не справлюся з цією професією, бо мала надто спокійну вдачу. Тепер я зрозуміла просту істину: “Щоб бути учителем, не потрібно мати грізний характер, найголовніше – прокласти шлях до дитячих сердець ”. Ще одним доказом цього була зустріч випускників мого класу, на якій класний керівник переконливо прокоментувала мої позитивні професійні якості.

…Здійснилося! Пам'ятаю, з яким хвилюванням і трепетною радістю готувалася до свого першого уроку. Тоді ще не усвідомлювала, який цікавий та непередбачуваний шлях чекає мене.

Життя склалося так, що на такій короткій педагогічній ниві мені довелолось працювати на різних посадах. Зараз я відчуваю себе реалізованою особистістю, тому що вже другий рік займаюся заповітною справою.

Я знаю: учителями не стають, ними народжуються. Хоча, звичайно, учитель – це не тільки Божий дар, а й дуже відповідальна та наполеглива праця.

Вчитель допомагає своїм вихованцям, направляє на шлях, підтримує у хвилини тривоги і розпачу, випускає у великий світ. Кожен педагог шукає сьогодні такі стежки до душ дітей, щоб завоювати у них довіру і викликати інтерес до самого простого процесу оволодіння знаннями і виховання у собі найкращих людських рис.
Я - Учитель і я цим пишаюсь. Сьогодні, упевнено ступаючи на дорогу педагогічного пошуку, розумію, що потрібно ще багато вчитися, уміти вибрати власну позицію. І я вчуся. Вчуся весь час і розумію, що вчительська праця дуже цінна, клопітка, виснажлива. Проте вона вічна, її ніхто не зможе замінити, тому мене не залишає бажання працювати над собою, вдосконалюватись, підвищувати свою педагогічну майстерність.

Але, щоб запалити, потрібно горіти самому: запалюючись, захоплювати,
запалювати і водночас самому сяяти. Існує проста істина: щоб бути справжнім учителем, потрібно любити те, чого навчаєш, і тих, кого навчаєш; їх треба знати, поважати і довіряти, берегти «собори дитячих душ».

А закінчити свій монологічний виклад мені хотілося б чудовими словами Шалви Амоношвілі:

«Владико! Ти зробив мене вчителем дітей. Дай же мені мудрість, щоб настанови мої опромінювали їх серця і душі. Дай мені повну чашу любові, щоб поливати нею дітей рясно і невпинно. Дай мені пильність серця, щоб не упускати рух душі кожної дитини. І нехай душа кожної дитини розкриється, як прекрасна квітка!»

Кінець року – і настрій у дітей уже чудовий. А сьогоднішній день підняв його ще більше. Учні 2 – А класу разом зі своїми класоводами Приходько Т.І. відвідали кафе «Оленка» м. Нікополя, де їх гостинно зустріли господарі та провели «майстер – клас» з художнього розпису медових пряників. Тут діти вже проявили неабияку фантазію, щоб їх пряник був найкращим.

Поласувавши власним творінням та подякувавши господарям, учні вирушили до Каховського водосховища помилуватися його красою та чарівністю. А також відвідали пам’ятник , встановлений на місці форсування Дніпра військами 4-го Українського фронту у 1944 році.